Креативний клас як суб’єкт інноваційної модернізації в Україні
Будь-які масштабні соціальні перетворення вимагають артикульованих цілей розвитку, розрахованого в часі проєкту реформ і їхнього суб’єкта, — мотивованої амбітної соціальної групи, класу, етносу або іншого співтовариства. При цьому суб’єкт реформ мусить володіти відповідним світоглядом, волею, економічною та політичною зацікавленістю, а також спиратися на достатні ресурси й можливості.
Ми вважаємо, що при переході до тренду «суспільства знань», «економіки знань», «інформаційної цивілізації», «інноваційної модернізації» таким соціальним суб’єктом може стати креативний (креативно-модернізаційний) клас (у широкому розумінні терміну) — як основний генератор інновацій, як суб’єкт відтворення людського й символічного капіталів, як тримач або розпорядник культурного й інформаційного ресурсів, як соціальна група, від якої залежить глобальна конкурентоспроможність держави. Американський соціолог Річард Флоріда зараховує до цього класу творчих професіоналів, задіяних у креативному сегменті економіки, — працівників, чия економічна функція полягає у створенні нематеріальних активів, що приносять матеріальні дивіденди, — нових ідей, нових технологій і нового креативного змісту. Тобто стратифікація здійснюється за професійним критерієм. Проте в українських умовах краще використовувати антропо-соціальний критерій — це коли головна класифікаційна ознака пов’язана не з об’єктивними, а з суб’єктивними, психологічними показниками.
У сучасній Україні коло людей, які становлять креативний клас, слід розглядати ширше, ніж Флорида. До нього можна зарахувати всіх, хто в межах своєї професійної або соціальної діяльності є інноватором, генератором розвитку, творцем «точок зростання». У соціальному плані це перш за все представники галузевої та фундаментальної науки, розробники та реалізатори високих технологій, інженери ВПК, представники деяких сегментів бізнесу (частіше середнього, створеного з нуля, а також венчурного), активна частина міської інтелігенції, що працює у сфері формування духовної та інформаційної реальності. Сюди ж слід зарахувати й представників «рутинних» професій, схильних до інновацій і удосконалень у межах своєї професійної діяльності. Серед них особливе місце належить бюрократам-інноваторам. Креативний клас значною мірою складається саме з «інтелігентів» та «інтелектуалів», але він не тотожний ні інтелігентському співтовариству в його українському або російському розумінні, ні співтовариству інтелектуалів у західному розумінні.
Цікавим є питання про співвідношення креативного й середнього класів. Наразі в соціогуманітарній науці відсутнє загальноприйняте уявлення про те, з кого складається середній клас і за якими критеріями визначається приналежність до цього співтовариства. Проте в сучасній Україні в ролі усередненої стратифікаційної концепції може бути прийнята класифікація за чотирма ознаками: по-перше, соціально-професійний статус; по-друге, наявність людського капіталу (перш за все — освітній рівень); по-третє, економічний статус, по-четверте, самооцінка — відчуття своєї приналежності до середнього класу. Тобто при описі середнього класу переважають критерії, пов’язані із споживанням, — якість життя та купівельна спроможність його представників. Інакше кажучи, середній клас — це позаелітний клас споживачів, тоді як креативний клас подається як прошарок творців, розбудовників нового, деякі представники якого можуть належати до еліти. Певна річ, у основі стратифікації середнього та креативного класів лежать різні моделі, тому одна й та сама людина або соціальна група можуть розглядатися й у контексті середнього, й у контексті креативного класів.
Креативний клас — це досить слабко диференційоване співтовариство, його важко визначити за якимись жорсткими формальними критеріями, його також неможливо створити «зверху» — адміністративним шляхом. Приналежність до цього класу не зумовлюється ні соціальним статусом, ні рівнем доходів і споживання, ні навіть освітою. Проте його можна описати як соціо-психотип. Найчастіше це пасіонарні люди — з внутрішнім «стрижнем», розвиненим вольовим началом, активною життєвою позицією, інноваційним світоглядом, відчуттям власної гідності. Але пасіонарність не є визначальною ознакою (скажімо, торговці на ринку — люди здебільшого теж вельми заповзятливі й енергійні). Представники креативного класу нагадують «підприємців» у економічній теорії Йозефа Шумпетера, котрі володіють «підприємницькою здатністю»: вони орієнтовані не на лінійне економічне зростання, а на інновації та економічний розвиток.
Нерідко представників креативного класу визначають як «модернізаційний клас», «інноваційний клас», «покоління модернізації», «інтелектуальний клас» тощо. Але визначення «креативний клас», на нашу думку, найточніше вказує на інтегруючі ознаки його представників — креативно-творчу діяльність і креативно-творче ставлення до життя.
Річард Флоріда. Креативний класс: люди котрі міняють майбутнє.
Представники homo creativus — це люди з творчою ідентичністю, з певним рівнем непрагматичних життєвих мотивацій, нерідко й зі специфічною креативною моделлю поведінки. Їм властива потреба в самоактуалізації — в реалізації своїх здібностей та можливостей, у розвитку власної особистості. У піраміді людських потреб Маслоу ця ідентичність посідає найвищий — сьомий рівень. Носіям подібного психотипу притаманна здібність до нестандартного мислення, ризику, ухвалення ефективних рішень в умовах невизначеності, до творчих осяянь, до трансгресії та трансценденції, до виходу за межі іманентної особистісної даності. В інших соціальних стратах, включаючи бюрократичний клас, домінує, як правило, цілком раціональна поведінкова мотивація.
За обсягом контрольованих ресурсів і рівнем впливу на ухвалення політичних та економічних рішень креативний клас, на перший погляд, слабкіший за жорстко інтегровану й мобілізовану корпорацію «силовиків» або олігархів, не кажучи вже про адміністративно-бюрократичну еліту. Більше того, чимало представників креативного класу є найнятими працівниками, залежними чи то від бізнесу, чи то від держави. Проте, по-перше, це досить масовий клас — його ядро й напівпериферію можна оцінити в 10—20% від усього населення; по-друге, його представники — люди пасіонарні, енергійні, часто навіть самовіддані, здатні створювати локальні «вогнища розвитку», при цьому вони не потребують жорсткої ієрархії й управлінської «вертикалі». По-третє, саме представники цього класу є тими хто тримає та відтворює людський капітал, який в нинішню епоху стає основою розвитку й добробуту будь-якого суспільства.
Креативний клас прагне самоорганізації, самоврядування та саморозвитку. Досягши критичної маси й у разі інституалізації його інтересів — наприклад, шляхом створення нової ефективної політичної сили (партії або громадсько-політичного руху) — він здатен стати реальним суб’єктом розвитку України.
Звісно, його продуктивне існування можливе лише за наявності вільного соціального простору. У ситуації, де немає свободи — свободи політичної, свободи творчої, свободи духовної, свободи самовираження, де економічна свобода обмежена корупцією, — креативний клас маргіналізується, його сукупний потенціал знижується, починається «відплив інтелекту» — втеча освічених людей із країни або «внутрішня еміграція». Щось подібне відбувається у сучасній Україні, та в сучасній Росії. До речі, найяскравіші образи російської класичної літератури першої половини XIX століття — Чацький, Євгеній Онєгін, Печорін — це представники тодішнього креативного класу, які не були потрібні ні бюрократичній державі, ні «гламурному» світському суспільству і, як наслідок, випали із соціальної структури, — перетворилися на «зайвих людей». Звісно, в подібних умовах неможлива жодна інноваційна модернізація.
Проте в Україні, де є політична конкуренція й реальний політичний процес, існує інша перешкода для ефективної модернізації й розвитку — колосальний рівень апатії та соціальної деградації населення, архаїзація й демодернізація, втрата країною позицій у сфері науки, культури та освіти, відсутність амбітних еліт, розчарування представників креативного класу в помаранчевій революції та наступних подіях.
Визначальні риси homo creativus — творча та соціальна суб’єктність, бажання й здатність бути учасниками процесів суспільного розвитку. Ці люди не потребують керівництва з боку якоїсь вищої інстанції — їх не треба «шикувати». Їм треба не заважати. Їм потрібна не «керівна й спрямовуюча роль» держави, а створення сприятливих умов для розвитку й моральна підтримка — аби вони відчували, що їхня праця не Сізіфова й що вони потрібні суспільству.
В умовах постіндустріального розвитку саме національний креативний клас є основним генератором і джерелом інновацій, саме він створює символічний капітал нації. У ситуації, де він пригнічений, розсіяний, маргіналізований, інновації доводиться експортувати ззовні, що характерно для наздоганяючих модернізацій.
Не праві ті аналітики, котрі говорять, ніби за авторитарного політичного режиму модернізація неможлива. Дуже навіть можлива! Так само, як можлива й демодернізація в умовах демократичного політичного режиму — наприклад, як у кравчуківсько-кучмівській Україні, або єльцинській Росії. Історія сповнена прикладів більш-менш успішних авторитарних економічних модернізацій, коли індустріальне оновлення відбувалося за збереження політичної несвободи (сталінський Радянський Союз, гітлерівська Німеччина, Китай, Південна Корея, Японія, Сінгапур, Тайвань, Таїланд, Малайзія, Індонезія, ОАЕ, Чилі за Піночета, сучасна Білорусь). Правильним є інше: в умовах авторитаризму неможлива інноваційна модернізація, можлива лише індустріальна наздоганяюча модернізація й політика «примусу до інновацій», можливе економічне зростання без розвитку. Навіть «найпросвітченіший авторитаризм» може бути ефективним протягом коротких періодів і лише в екстремальних ситуаціях (війна, повоєнна розруха). Але на тривалих часових відрізках у російських умовах він веде до соціальної стагнації, зупинки розвитку та демодернізації. Авторитарна модернізація успішна лише там, де є традиційне суспільство, де є невичерпний запас невибагливих людей, які живуть за його законами. Наприклад, сталінська індустріальна модернізація могла бути реалізована лише в селянській країні й лише за допомогою вкрай жорстких методів (аж до терору й Голодомору). Але в сучасній Україні від традиційного суспільства залишилося дуже мало (але більше, ніж у тій-таки Росії), більшість українців — сучасні міські жителі, які люблять комфорт і неготові до мобілізації, прояву надзусиль і недоспоживання.+
Український креативний клас усіляко потребує розширення й інституалізації горизонтальних зв’язків — як усередині співтовариства, так і у відносинах із державою. Оскільки у його представників домінують непрагматичні мотивації й амбіції, пов’язані з самоактуалізацією, це співтовариство тією чи іншою мірою здатне до мобілізації — воно готове відгукнутися на заклик влади й узяти участь у великому модернізаційному проєкті — навіть в умовах відсутності в держави надлишкових ресурсів на модернізацію. Але при цьому держава й владна політична еліта не повинні розглядати відносну незалежність креативного класу як загрозу, не повинні заважати його самоорганізації й кристалізації в його середовищі альтернативних елітних співтовариств і угруповань.
Андрій М. ОКАРА, спеціально для газети «День»
Взято зі статті стаття «Нова ідея для нової України»
2010 рік.
Джерело: http://day.kyiv.ua/uk/article/panorama-dnya/nova-ideya-dlya-novoyi-ukrayini
