Креативна економіка

Креативність як основа розвитку конкурентноспроможної національної економіки

У статті досліджуються процеси взаємозв’язку розвитку креативності та конкурентоспроможності національної економіки. Проаналізовано вплив на національну економіку державної політики в сфері культури та міждержавного співробітництва в сфері культури. Обґрунтовано особливості зайнятості в культурних та креативних галузях економіки.

Виділені основні форми програм підтримки суб`єктів міжнародного ринку культури, їх характерні риси, зв`язок із розвитком інших секторів економіки. Встановлено необхідність поглиблення державної підтримки креативних програм розвитку.

Постановка проблеми

Докорінні зміни в характері та напрямках розвитку людської цивілізації супроводжуються чисельними проблемами культурного та економічного розвитку. Основним вектором руху інноваційного суспільства початку ХХІ століття є пошуки новизни, креативних способів реагування на виклики глобалізованого світу. У результаті з`являються специфічні форми соціокультурного опанування дійсності. Наразі суспільний розвиток можна уявити як сукупність трьох груп чинників – матеріально-культурних, духовно-культурних та соціально-культурних. Матеріальні та духовні параметри виступають елементами цілісного процесу, в центрі якого стоїть людина. Економічне життя людей тісно переплітається з життям
соціальним, тому розуміння особливостей економічного життя є неможливим без розуміння звичаїв, устоїв суспільства. З огляду на бурхливий розвиток сучасних економічних систем цілком зрозумілими стають зсуви в структурі національного виробництва в бік домінування нематеріальних сфер виробництва, у тому числі переорієнтація промислової політики, векторів її розвитку, спеціалізації, особливо в розвинених країнах світу, у бік креативних індустрій. У цьому контексті стає зрозумілою популяризація теорій нематеріального капіталу (культурного, людського, соціального).

Аналіз останнії досліджень і публікацій

В основі розвитку соціально-економічного середовища лежить культурне коріння, яке прямо або опосередковано впливає на якість життя, рівень конкуренції, ринок праці, інноваційний потенціал, стійкий розвиток, реалізацію особистісних та соціальних взаємодій тощо.

Дослідження взаємодії економіки та культури було розпочато М. Вебером, предметом дослідження якого став вплив змін у релігійному світогляді на еволюцію капіталістичного підприємництва. Він довів, що властивості людських ресурсів, ставлення людини до праці були тими визначальними чинниками, які вплинули на генезис капіталістичного способу виробництва. Вебер М. виявив лінійну залежність між економічним життям суспільства та культурою. Він розглядав культуру та економіку як рівноправні частини соціальної системи, які беруть участь у формуванні та розвитку соціальних відносин.

Фундаментальними компонентами культури М. Вебер називав загальнолюдські цінності, ціннісні орієнтації, правила поведінки. Вчений дослідив безпосередній зв`язок між успішною конкурентною боротьбою та монополізацією культурних ресурсів [1]. Звички та традиції плідно вивчалися «старими» інституціоналістами: Т. Вебленом, Д. Кларком, Д. Коммонсом [2]. Неокласична раціоналістична традиція базується на ідеї культури. Дімаджіо П. вказує, що поняття «уподобань» та «смаків», охарактеризовані
Г. Беккером та Дж. Стіглером як екзогенні чинники зростання, є найбільш близькими до категорій культури [3, с. 50]. Поняття культури є невід`ємною складовою робіт по теоріям розвитку та організації (А. Сен, М. Портер, О. Уільямсон) [4, 5, 6]. Поняття «культурного капіталу» було введене в науковий обіг П. Бурдьє. У його розумінні культурний капітал – це мовна та культурна компетенція людини, багатство у формі знань або ідей, які легітимізують статуси та владу, підтримують встановлений соціальний лад, існуючу суспільну ієрархію [7, с. 62]. Бурдьє представляє культурний капітал через такі соціальні інститути, як освіта, наука, мистецтво. Джерелом формування культурного капіталу він вбачає синергію матеріальної та нематеріальної культури. Сам культурний капітал виступає джерелом утворення та підсилення інтелектуального капіталу і, як результат, джерелом конструювання на макрорівні соціального капіталу цивілізації як ключового фактора зростання фінансового капіталу та добробуту суспільства [8]. Дослідження культурного капіталу в економічній сфері було здійснено Д. Тросбі. Вчений стверджував про те, що суспільство виражає притаманний йому образ дій та думок через культуру. Носій культурного капіталу є об`єктом, який має культурну цінність, а сам капітал є активом, який втілює, накопичує та підвищує культурну цінність у додаток до будь-якої попередньо закладеної економічної цінності [9].
Таким чином, кожна людина, вважає Д. Тросбі, може оцінити культурну цінність будь-якого об`єкту. Крім того, наявність зазначених елементів у рамках яких обертається нематеріальний культурний капітал, визначає існування та утворення культурних мереж, відносин з підтримки людської діяльності, розмаїття культурного самовираження у середині спільноти.
Усе це дозволяє говорити дослідникові про культурні «екосистеми» та культурне розмаїття. Культурний капітал здатний створювати потік товарів та послуг, які будуть мати як культурну, так і економічну цінність. Тросбі Д. доводить, що культурні активи не можуть бути спожиті повністю. Вони беруть участь у подальшому виробництві культурних товарів та послуг.

У дослідженні С. Навруда культурна спадщина розглядається як суспільне благо. Ним описані та охарактеризовані матеріальні та нематеріальні складові культурної спадщини у процесі суспільного використання. Було виявлено, що її цінність змінюється залежно від умов зберігання. Різним виявилося також ставлення населення до зберігання національних та провінційних або регіональних культурних активів [10].

Сучасні макроекономічні дослідження впливу культури на економічну діяльність представлені роботами Каннінгхема, Бенкса та Поттса, які виділяють чотири моделі – добробуту, конкуренції, зростання та інновацій, – засновані на аналізі динаміки залежності між економікою культури та рештою сфер економіки. В аналіз включені показники результатів діяльності креативних галузей економіки, а культурні цінності розглядаються як суспільно необхідні товари, що потребують державних трансферів [11]. Утім, недоліками вказаних моделей є узагальнення вирішальних чинників розвитку, використання підходів, заснованих на логіці для оцінки впливу культури, неоднозначність оцінок та обліку неринкових
культурних продуктів та діяльності. Із метою подолання зазначених обмежень А. Буччі та Дж. Сердже розробили модель, у якій описано єдиний напрямок впливу культурного капіталу на економічне зростання – нагромадження людського капіталу. Модель Буччі та Сердже увібрала елементи моделей зростання та інновацій, але й має низку особливостей. По-перше, розробники моделі явно доводять роль людського капіталу в економічному зростанні. По-друге, було зроблено свідоме заміщення традиційного для економічних моделей зростання поняття «культурного виробництва» на «культурний капітал» [12].
Нова модель виходить із визначення культурного капіталу, запропонованого Д. Тросбі, та його підсилюючого значення для економічного зростання. Для А. Буччі та Дж. Сердже знання та навички мають креативне, творче значення. Креативність як така продукується культурним капіталом. Останній є незалежним чинником розвитку, комплементарним до людського капіталу.

На конвертаційні властивості культурного капіталу та його вплив на економічне зростання вказували в тому числі П. Дімаджіо та Дж. Мор. На їхню думку, спершу культурний капітал конвертується у соціальний, а потім в економічний. Успішна конвертація залежить від демонстрації власниками культурного капіталу власних пізнань та компетенцій серед учасників обраної ними культурної мережі [13]. Життєздатність соціальних спільнот залежить у першу чергу від креативності, культурної взаємодії співмешканців. Райони багаті на культурні організації виявляються найбільш стійкими, економічно різноплановими, інтегрованими в міську інфраструктуру.
Креативність розглядають не тільки як соціальний процес, але і як процес генерації ідей, які перетворюються на товари – культурні або креативні блага [14], основними характеристиками яких є:
– індивідуальна креативність як невід`ємний елемент виробництва;
– втілення культурних знаків для споживачів;
– інтелектуальна власність невід`ємна від індивіда або групи осіб – продуцентів культурних благ [15].

У контексті глобалізації сучасного світу перед країнами стоїть питання підсилення конкурентоспроможності на зовнішніх ринках, у тому числі за рахунок використання таких нематеріальних ресурсів як інтелект, знання, інформація, культура, креативність. На перший план наукових досліджень виходять нові концепції – економіки культури, креативної економіки, індустрій, які їх формують, суб`єктів, які є носіями як креативності, так і інновацій [16].

Формулювання цілей статті

Метою статті є дослідження впливу культурного (креативного) капіталу на розвиток національних конкурентних переваг, у тому числі через призму особливостей споживання та виробництва культурних благ.

Виклад основного матеріалу дослідження

Засновником економіки культури вважається лауреат Нобелівської премії Уїльям Баумоль. У 1966 р. він разом з У. Боуеном опублікували працю, яка мала великий вплив на подальший розвиток економіки культури та мистецтва [17]. Економісти Баумоль і Боуен спробували описати різноманітні питання стосовно діяльності та фінансового стану організацій, які пов’язані з культурною діяльністю. Вони дослідили тенденції, які, наприклад, були пов`язані із відвідуваністю концертів та ціни на квитки до Метрополітен Опера. Автори праці показали, що найчастіше витрати організацій, пов’язаних з мистецтвом, значною мірою більші за їхні прибутки, і ця різниця може бути компенсована тільки за
рахунок суспільних і приватних пожертвувань. Крім того, вони стверджували, що дана ситуація не є випадковістю, а є характерною для більшості творчих галузей. На думку Баумоля і Боуена, культурні галузі потерпають від «хвороби витрат». У «звичайних», не пов’язаних з культурною діяльністю, галузях продуктивність праці постійно підвищується – за рахунок технологічних нововведень, підвищення кваліфікації персоналу, економії від масштабу. У мистецтві цього відбуватися не може: «…для того, щоб провести концерт для струнного квартету, як і сто років тому, потрібно лише чотири музиканти…» [18].

Результатом розповсюдження ідей Баумоля і Боумена було те, що ряд країн – США, Франція, Нідерланди, Великобританія, Японія та ін. – вирішили розширити масштаби і форми субсидування творчої діяльності. Дискусія щодо теорії «хвороби витрат» розпочалась відразу після публікації книги та продовжується і донині. Деякі критики стверджують, що «хвороба витрат» не є специфічною для продуктів ринку культурних благ і спостерігається практично у всіх сферах послуг (наприклад, освітні або медичні послуги також можуть бути вразливі до «хвороби витрат»). Правомірною також є думка про те, що виробники культурних благ готові понести додаткові втрати, тому що сильним є фактор негрошової винагороди (визнання, повага, моральне задоволення від самореалізації). Є також думки щодо того, що автори розглянули тільки витрати виробників, але не звернули увагу на еволюцію самих ринків і потенційні зміни переваг споживачів, а, відтак, можливість для виробників використовувати «монопольну» ренту за рахунок створення і розповсюдження продукту.

Нові підходи, які отримали активний розвиток у другій половині ХХ ст., поставили під сумнів істинність більшості положень неокласичної економічної теорії. Людина не завжди вчиняє раціонально, тому що людська свідомість не може охопити усю кількість можливих виборів у кожний момент часу; люди змінюються і не живуть однаковим життям; людина є частиною соціуму, тобто співвідносить поведінку інших людей зі своєю, і, як наслідок, не може постійно робити вибір, що максимізує його егоїстичну вигоду. Найбільш значимі течії сучасної економічної думки, які включають в аналіз людську нераціональну поведінку, це неоінституціоналізм та еволюційна економіка. Саме вони зробили значний
внесок у дослідженні ринків культури.

Сектор культурних благ в сучасній ринковій економіці є вкрай складним, структурованим, соціально неоднорідним явищем. Поширення платних послуг, розвиток комерційних структур та державних форм підприємництва в сфері культури, активне переплетіння галузей культури із іншими секторами економіки, участь в освітніх процесах в галузі культури потребує адаптації суб`єктів культури до сучасних умов господарювання, створення новітніх організаційно-економічних форм їхнього
функціонування та розвитку.

Особлива важливість у визначенні сутності ринку культурних благ є питання про його відмінність від ринків інших «нормальних» благ, якими є специфічні ознаки товарів ринку культурних благ. Із точки зору економічного аналізу, чи повинні культурні блага відрізнятись від інших товарів та послуг.

Традиційна економічна теорія не виділяє принципової різниці між культурними благами та традиційними товарами та послугами. Культурне благо, як і будь-яке інше, має споживчу цінність та використовується споживачами, виходячи з бюджету споживача, корисності від споживання та встановлених цін. Виходячи з цієї позиції, будь-які дискусії щодо «особливості» культурних благ не мають сенсу.

У випадку, якщо термін «цінність» не обмежувати поняттям споживчої цінності або індивідуальної корисності, то культурна цінність деяких товарів та послуг не є еквівалентною їхній економічній цінності. Споживач культурного блага, як і будь-який інший споживач, має за мету заплатити за товар не більше, ніж вигода, яку він отримає від цього продукту. Але разом із тим, споживачі культурних благ отримують додатково «культурний імпульс». Культурний імпульс являє собою додаткову вигоду, пов’язану із «проникненням» споживача у «культурний прошарок», який належить усій спільноті споживачів та виробників культурних благ (залучення до культури). Звідси випливає, що концепція індивідуальної корисності, яку використовує традиційна економічна теорія, за оцінкою ведучих економістів сучасності, неадекватна та недостатньо глибоко може розкрити сутність природи культурних
благ.

Споживання культурного блага несе в собі естетичний, «культурний» компонент. При цьому цей компонент може оцінюватись економічними механізмами, так як економічна і культурна цінності, як правило, не співпадають. Споживання культурних благ зазвичай носить «дозвіллєвий» характер, не має професійного цілеспрямування. У переважній кількості випадків якість культурних благ заздалегідь невідома. Саме тому на ринку культурних благ для подолання інформаційної асиметрії існує особлива професійна група людей – критиків. Функція критиків з точки зору інституціоналістів є сигнальною. Критики не можуть гарантувати високої оцінки споживачем культурного блага, однак доводять до споживача інформацію про якість культурного блага на підставі власного досвіду [19].

Споживання культурних благ потребує спеціальної підготовки. Цінність спожитого блага залежить від знайомства з відповідною субкультурою, в рамках якої це благо було створено. Досвідченість споживача також передбачає його знайомства із спектром аналогічних культурних благ. Культурні блага можуть бути симетрично референтними по відношенню одне до одного, тобто формувати систему уподобань споживачів, а також оцінюватися в межах даної системи. Таким чином, цінність культурних благ виражена не в кількості спожитих нових благ, а в нових враженнях від споживання.

Наголосимо, що особливим випадком споживання культурних благ, є придбання предметів мистецтва з метою інвестування.
Розміри споживання культурних благ є вкрай нерівномірними в світі. Згідно даних International Comparison Program [20] падіння доходів населення зазвичай призводить до зменшення купівельної спроможності населення, а відтак до скорочення витрат на споживання культурних благ, зменшення їхньої доступності. Крім того, низька купівельна спроможність відносно культурних благ є свідченням слабко розвинених інститутів культури, низької культурної активності населення, що є ознаками статичності культури, її нежиттєздатності. Світова фінансова криза 2009 р. істотно вплинула на доходи громадян ЄС, у результаті витрати домогосподарств на культуру та мистецтво були на 6 місці після витрат на комунальні послуги, транспорт, продукти харчування, інші товари та послуги. Особливо треба наголосити на різній поведінці домогосподарств щодо споживання культурних благ у період кризи в розвинених та депресивних регіонах інтеграційних угруповань. Так, у країнах з більш розвиненою економікою витрати на культуру мали більш стійкий характер у порівнянні з менш розвиненими членами [21]. Найбільші витрати на культуру є характерними для США. Високою є питома вага витрат на культуру в Японії та КНР, що є свідченням розвитку людського потенціалу та інноваційного руху країн у рамках глобального конкурентного середовища. Станом на листопад 2012 р. Статистичне бюро Японії зафіксувало зростання реальних доходів громадян у порівнянні з аналогічним періодом 2011 р. на 1,8%. Витрати домогосподарств (складаються з однієї або двох осіб) на культуру та дозвілля зросли на 0,6% та зайняли 4 місце в структурі витрат після витрат на їжу, інших споживчих витрат, транспорт [22].

Особливості задоволення культурних потреб пов`язані також із специфікою виробництва, формуванням доходів, зайнятістю на ринках культурних благ. Креативні індустрії є провідними в економіках країн ОЕСР, річними показниками зростання на рівні 5-20%. Цей сектор економіки є вкрай важливим для економік, заснованих на знаннях, схильних до інтенсифікації праці, інноваційного розвитку, що пояснюється його потенційною здатністю створювати робочі місця та генерувати експортний потенціал. У Великобританії в секторі творчих індустрій щорічно генеруються доходи в середньому на 115 млрд. ф. ст., що становить близько 9% національного ВВП. У Німеччині сукупний оборот творчих індустрій за період 1999-2004 рр. виріс на 20% та досяг рівня 80 млрд. євро [23].

Привабливість ринку культурних благ характеризується стабільними показниками зайнятості в сфері культури. Для оцінки зайнятості населення в цілому в ЄС виділяють дві групи професій:
1) ISCO 243 – архіваріуси, бібліотекарі та працівники споріднених з цими професій;
2) SCO 245 – письменники, актори, хореографи, танцюристи, скульптори, художники, музиканти та інші,
споріднені з цими професії.

У 2009 році у ЄС налічувалось більше 270 тисяч осіб з групи ISCO 243 та 1,48 мільйона за професією акторів, музикантів, хореографів, кінематографістів та ін. У ЄС, серед першої групи професій, кількість фінок, зайнятих у цьому напрямі, налічувалось 70%, але менш ніж 50% жінок працюють авторами книгабо художниками.

Станом на 2005 р. культурна зайнятість в ЄС складала 4,9 млн. осіб або 2,4% від усього зайнятого населення. При цьому пропорції зайнятості змінювалися від найменших в Румунії (1,1%) до найвищих в Нідерландах (3,8%). У 2009 р. найбільший рівень зайнятих був характерним для Норвегії (2,64), Нідерландів (2,05%), Латвії (2,28%), найнижчий – для Румунії (0,75%), Португалії (0,94%).

У переважній більшості зайняті в культурних індустріях – це тимчасово зайняті. У 2005 р. в ЕС27 29% робітників у сфері культури були самозайнятими в порівнянні з 14% від загальної величини робочої сили. У всіх країнах членах за винятком Литви, Мальти, Словенії частка самозайнятих у культурних
індустріях була вищою ніж для економіки в цілому. Найвищі показники самозайнятості були характерними для Італії (53%), Греції та Нідерландів (по 35%), найменші для Литви (4%), Естонії та Словенії (по 7%). У 2009 р. найбільша кількість самозайнятих серед загальної величини робочої сили
спостерігалася в Греції (35,72%), найнижча – в Норвегії (8,8%) [24].

У сфері культури в порівнянні з рештою секторів економіки спостерігається найвищий освітній рівень зайнятих. Приблизно половина зайнятих в культурних індустріях ЕС 27 у 2005 мали університетську освіту. Найбільші показники були властивими для Естонії (64%) та Бельгії (63%), найгірші – для Мальти (26%) та Португалії (28%) [25, с. 1]. Більшість творчих працівників мешкають у регіонах з високою щільністю населення, у великих метрополіях. Специфіка цієї професії полягає також у тому, що вона представлена приватною діяльністю. У багатьох країнах більше половини письменників працюють вдома.

Креативні та культурні індустрії зазвичай представлені високо інноваційними підприємствами, із значним інноваційним потенціалом. В ЄС підприємства сфери культури є одними з найбільш динамічних, їхній внесок у ВВП ЄС складає близько 2,6%. У КНР внесок сфери культури оцінювався на рівні 2,45% від ВВП у 2006 р., 2,85% у 2011 р. Стрімкий розвиток підприємств сфери культури має потужне економічно-культурне підґрунтя. Культурний підтекст відіграє значну роль у розвитку інформаційного суспільства, живить інвестиції у соціальну та промислову інфраструктуру, цифрові технології, нові споживчі телекомунікаційні та електронні прилади. Крім того, зазначені індустрії є важливими двигунами економічних та соціальних інновацій решти секторів економіки. Всередині культурних та креативних індустрій зароджується основа відродження, «брендінгу» країни, регіону, міста, розвитку інформаційних та комунікаційних вмінь (е-вміння), навчання протягом життя, досліджень, комунікаційних цінностей, зеленого способу життя, міжкультурного діалогу, відбувається розбудова «глобального села». Тісне кооперування з освітнім сектором дає можливість розвивати креативні, підприємницькі, міжкультурні вміння громадян, що, з одного боку є іманентною характеристикою суспільства заснованого на знаннях, а з іншого, стимулює попит на більш різноманітні та витончені товари та послуги, окреслює рамки нових більш конкурентоздатних ринків країн світу. Таким чином, зовнішні ефекти розвитку креативних та культурних індустрій можна розглядати як підґрунтя для майбутнього розвитку добробуту націй.

У переважній більшості культурні блага виготовлюються десятками тисяч дрібних, малих, середніх підприємств, а також фрілансерами, які співпрацюють з вертикально- або горизонтально інтегрованими компаніями. Окрім окремих творчих особистостей, на ринку представлені об`єднання (кластери,
інкубатори). Навіть сектори, в яких превалюють крупні фірми, щільно заповнені мікропідприємствами, що є носіями креативності та новацій, беруть на себе основний ризик виявлення нових талантів, розробки інноваційних напрямків смаків та уподобань. Особлива роль відводиться посередникам на ринках культурних благ. У першу чергу йдеться про аукціони та арт-дилерів. У світі діє біля 5 тис. аукціонних домів різного рівня. Перший рівень представлений Sotheby’s и Christie’s, другий – національними лідерами Bonhams (Великобританії), Artcurial (Франція Villa Grisebach (Німеччина), Kornfeld (Швейцарія), третій – регіональними аукціонними домами, предметом спеціалізації яких є певна
галузь мистецтва. Загальний товарообіг аукціонних домів у 2006 р. склав 20,8 млрд. євро, що на 50% більше, ніж у 2005 р. Основна частка продажів припадає на Великобританію (5,6 млрд. євро) и США (9,5 млрд. євро). Але найбільша кількість угод укладається у Франції [26].

Дослідники ринку культурних благ відмічають активність приблизно 4 тис. крупних арт-дилерів, на яких припадає 75% ринкового обігу, однак з них не більше 1 тис. можуть впливати на ринкову вартість культурних благ. Усього у 2006 р. на ринку функціонувало приблизно 71 тис. арт-дилерів, у тому числі представлених арт-галереями, брокерами, агентами художників, які уклали близько 1 млн. угод на суму 22,5 млрд. євро [26].

Країни світу беруть активну участь у міжнародній торгівлі культурними благами. У 2009 р. експорт культурних благ країн ЄС перевищував показники імпорту на 1,9 млрд. євро. Основними предметами експорту/імпорту були книжки, витвори мистецтва (переважно картини). Найбільша доля в експортно-імпортних операціях припадає на газети, журнали, періодичні видання. ЄС експортувало періодики в 4 рази більше за імпорт аналогічних видань. Найбільший індекс відношення експорту до імпорту культурних благ від 2,8 до 1,8 спостерігався в Польші, Естонії, Литві, Німеччині, а найнижчий на рівні 0,5 – в Ірландії, на Кипрі, Греції, Люксембурзі, Португалії, Румунії. У 2009 р. 91% витворів мистецтва, антикваріату з країн ЄС були експортовані у 8 країн, у тому числі США (42%), Швейцарію (30%), Україну (7%). 56% імпорту культурних благ мало американське походження. Річний оборот ринку культурних благ ЄС оцінювався в 654 млрд. євро. Не менш динамічною є торгівля на азійських ринках. Статистичне бюро КНР оцінює річний товарообіг культурними благами у 47,6 млрд. євро [27]. Постійна оптимізація структури культурних індустрій, особливо підприємств із виробництва культурних послуг, формує основу для зростання частки культурних благ у загальному товарообігу третинного сектору.

Така особлива роль суб`єктів культурних та креативних індустрій вимагає значних зусиль та активного втручання з боку держави. Роль держави полягає в координації діяльності креативних суб`єктів, державних закладів, фондів фінансування, приватного сектора з метою найбільш успішного розвитку культурного потенціалу національних економік. За ініціативою ЮНЕСКО в жовтні 2004 р. була започаткована Мережа Креативних Міст, яка об`єднала міста, що прагнуть обмінюватися досвідом, ідеями, найкращими практиками спрямованими на культурний, соціальний та економічний розвиток [28]. Згідно з правилами, запропонованими ЮНЕСКО, міста-учасники мали обрати окремі напрямки спеціалізації креативної діяльності, а саме літературу, музику, народне мистецтво, дизайн, медіа-арт, кулінарію. Зараз багато європейських міст позиціонують себе як центри розвитку креативних кластерів. Вони приваблюють висококваліфікованих та креативних людей, пропонують відповідне оточення для інноваційної реалізації нових ідей. В Іспанії створено Барселонський медіапарк – урбаністичний комплекс із сучасними центрами досліджень та інновацій, університетськими тренінговими групами, медіа- та телекомунікаційними інкубаторами, Барселонський кластер інноваційного дизайну [29].

ЄС проводить політику підтримки досліджень та інновацій на рівні окремих креативних суб`єктів та фірм, що відповідає Лісабонській програмі розвитку. У рамках даної стратегії була прийнята Конкурентна та інноваційна рамкова програма з бюджетом 3,6 млрд. євро на період з 2007 по 2010 рр., що спрямована на посилення конкуренції серед дрібного та середнього бізнесу шляхом заохочення інвестування в сферу послуг, у тому числі креативні галузі, спрощення доступу до фінансових та бізнеспослуг, технологій. На регіональному рівні були прийняті та втілені в життя аналогічні програми підтримки інноваційної активності: SERVE у Фінляндії (2006-2010 р., бюджет 100 млн. євро), стратегія інноваційної стратегії Данії (2008-2010 рр., бюджет 67 млн. євро), PULS у Норвегії (2002-2010 рр.), інші [30, с. 61].

Прийняття Амстердамської декларації у 2010 р. містило такі стратегічні пріоритети розвитку третинного сектора ЄС, як створення Європейської платформи креативних галузей. Координуючі функції були покладені на Європейський альянс креативних галузей (ЄАКГ). Потенціал Європейської платформи креативних галузей є надзвичайно великим: мобілізація до 100 млн. євро державного та приватного капіталу для розвитку креативних кластерів з метою протистояння викликам глобалізації [31].

У США існує помітний розрив між організаціями, які спеціалізуються на підтримці креативних галузей, та тими, що розповсюджують культурні блага на ринку. Подолати провали координації на ринку культурних благ покликана держава. На ринку США представлені організації з надання культурних послуг першого та другого порядку. Їхня діяльність спрямована на розповсюдження культури в масах, інвестиції в розвиток креативності (підсилення талантів та спільнот креативних особистостей). До першої групи належать Американська асоціація музеїв, Американці заради мистецтва, Американська ліга симфонічних оркестрів, Опера Америки. Це великі інститути культури, які надають культурні послуги. На другому рівні функціонують малі сервісні культурні організації, об`єднані в Альянс артистичних спільнот , Національний альянс медіа-арту. Серед малих організацій окрему групу складають специфічно етнічні організації – NALAC, NCCC, Atlatl. Основна різниця між зазначеними суб`єктами полягає в їхніх бюджетах розвитку. Організації першого порядку мають бюджети в мільйони доларів, тоді як малі організації розпоряджаються бюджетами від 250 тис. до 750 тис. дол. США. Саме великі організації держава заохочує до активної культурної політики, її розробки та реалізації. Визначною є роль благодійних фондів з фінансування в тому числі культури, таких як Pew Charitable Trusts. Фонди підтримують організації, які спеціалізуються на розподілі культурних благ. Із серпня 1999 р. Pew зробив пріоритетним напрямком діяльності філантропію в галузі національних культурних ініціатив, започаткував програму Оптимізації американських культурних ресурсів. Протягом 5 років програма з багатомільйонним бюджетом підсилила політичну та фінансову підтримку неприбуткових сфер культури шляхом розбудови відповідних інфраструктурних об`єктів. Фонд започаткував ґранти для Opera America (допомога в зборі даних та фінансів про діяльність та відвідуваність арт інститутів, вимірювання внеску програм розвитку в місцеві спільноти), RAND Corporation (підтримка надання інтегрованої оцінки культурного сектору, в першу чергу виконавчого мистецтва), Americans for the Arts (проект планування розподілу культурних видів діяльності, культурної підтримки на національному рівні та в 10 обраних містах), Center for Arts and Culture (розробка та впровадження бази даних оборотних фондів культурної політики). Активно відбувається співпраця з іншими фінансовими установами задля підтримки Міських інститутів підтримки креативності, які надають допомогу окремим митцям та їхнім адміністраторам.
Проявом активної культурної політики США щодо підтримки артистів та культурного розмаїття є робота декількох академічних центрів культурної політики, таких як Центр мистецтв Принстонського університету, Програма дослідження культурної політики, артполітики та адміністрування при Держаному університеті Огайо, Центр культурної політики при Університеті Чикаго [32].

На міжнародному рівні важливу роль відіграє Азійсько-європейська фундація (ASEF), метою діяльності якої є розповсюдження взаєморозуміння та співпраці між людьми, що мешкають в Азії та Європі завдяки інтелектуальним, культурним обмінам. Із 2011 р. ASEF бере участь у проекті Світової культурної політики, метою якої є створення бази даних національних економік, у тому числі Каталогу культурної політики та її напрямків у Європі із включенням до нього азійських країн.

Міжнародне кооперування у сфері культури має низку потенційних переваг, що можна прослідкувати на прикладі взаємовигідної співпраці ЄС та КНР:
– влада та місцеві органи влади зацікавлені у вдосконаленні управління об`єктами культурної спадщини, туризмом, доступом до культурних благ;
– ЄС шукає кращих ринкових можливостей для чисельних культурних активів;
– найбільші торгові ярмарки в галузі культури та креативності проходять в ЄС та КНР;
– копіювання досвіду китайських споживачів та підприємців відносно швидкого переходу на цифрові технології;
– розширення можливостей експертизи в сфері розваг, дизайну, менеджменту культури, брендінгу;
– передача досвіду ЄС в управлінні та стимулюванні креативності.

Досягнення пріоритетів співпраці здійснюється із використанням широкого спектру державних програм, у тому числі:
1) проект ЄС-КНР з захисту прав інтелектуальної власності (IPR2);
2) проект ЄС-КНР з торгівлі (EUCTP);
3) проекти технічної підтримки малих та середніх підприємств (SME Helpdesk);
4) проекти підтримки прав інтелектуальної власності;
5) Альянс європейських креативних індустрій (ECIA);
6) структурні фонди;
7) MEDIA Mundus (спільне виробництво кіно- та анімаційної продукції) [33].

Визначною подією в сфері міжнародної культурної співпраці стало проголошення 2012 р. Роком міжкультурного діалогу.

Висновки

Таким чином, економіка заснована на постулатах креативності є невід`ємною характеристикою постіндустріального суспільства. Підприємства, що прагнуть підвищувати свою конкурентоздатність як на національному, так і на міжнародному рівні, мають зважати не тільки на ефективні виробничі схеми, контроль витрат та технологічне оновлення, але й на персонал, орієнтований на поглиблення креативних навичок, розуміння змісту та позиціонування творчості як внутрішньої властивості робітника нового типу. Превалювання культурного сектора в економічному зростанні, формуванні доданої вартості ВВП також передбачає пропонування ринку товарів та послуг нового типу, механізми впливу на свідомість громадян щодо їхніх уявлень про майбутні більш креативні потреби. Тому імперативом розвитку культурних та креативних індустрій стає створення такого споживчого попиту, який би характеризувався не стільки функціональністю спожитих благ, скільки суто індивідуальними або колективним потребами.
Нова парадигма розвитку національних економік виводить на передній план розуміння значущості ролі креативного маркетингу та третинного сектору економіки. Саме креативність, заснована на культурній спадщині, є тим двигуном розвитку, джерелом підвищення конкурентоздатності національних економік, який відповідає глобалізаційним викликам сучасності. Зміна провідних гравців на міжнародному ринку товарів та послуг вимагає відповідних та вчасних рішень з боку держави, недержавних інших фінансових інститутів щодо спрямування потоків фінансових ресурсів, створення програм підтримки культурних та креативних спільнот, у тому числі йдеться про підтримку креативних підприємців, підприємств та дослідницьких центрів у галузі культури, соціальних інновацій через культуру, територій, які використовують культуру як джерело розвитку, крос-культурну кооперацію.

Література

1. Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер ; [пер. с нем. / сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова ; предисл П. П. Гайденко]. — М. : Прогресс, 1990. — 808 с. — (Социологич.
мысль Запада).
2. Вольчик В. В. Лекции по институциональной экономике [Електронний ресурс] / В. В. Вольчик. — Режим доступу : http://institutional.narod.ru/lectures/lecture1.htm.
3. Димаджио П. Культура и хозяйство / П. Диаджио // Экономическая социология. — 2005. — Т. 5. — № 3. — С. 45—66.
4. Сен А. Развитие как свобода / А. Сен ; пер. с англ. Р. М. Нуреева. — М. : Новое издательство, 2004. — 432 с. — (Библиотека Фонда „Либеральная миссия“).
5. Портер М. Конкуренция / М. Портер ; пер. с англ. — М. : Вильямс, 2005. — 608 с.
6. Williamson O. E. The mechanisms of governance / O. E Williamson. — Oxford University Press US, 1996. — 429 pp.
7. Бурдье П. Формы капитала / П. Бурдье // Экономическая социология. — 2002. — Т. 3. — № 5. — С. 60—74.
8. Бурдьё П. Социология политики / П. Бурдье ; [пер. с фр. / сост., общ. ред. и предисл. Н. А. Шматко]. — М. : Socio-Logos, 1993. — 336 с.
9. Throsby D. On the Sustainability of Cultural Capital [Електронний ресурс] / D. Throsby // Research Papers 0510. — Macquarie University, Department of Economics, 2005. — Режим доступу : https://docs.google.com/viewer?a=v&q=cache:i6YVvYWrcwwJ:www.businessandeconomics.mq.edu.au/our_departments/Economics/econ_research/2005/cult_cap_throsby.pdf.
10. Navrud S. Valuing cultural heritage. Applying environmental valuation techniques to historic buildings, monuments and artifacts / S. Navrud, R. C. Ready. — Edward Elgar publishing Ltd., UK. — June 2002. — 304 p.
11. Cunningham D. The cultural economy : the shape of the field. In Anheier, Helmut & Isar, Yudhishthir Raj (Eds.) The cultural economy Sage / D. Cunningham. — Pubications, Los Angeles ; London, 2008. — PР. 15—27.
12. Bucci A. Human and cultural capital complementarities and externalities in economic growth [Електронний ресурс] / A. Bucci, G. Segre. — Working Papers DEAS, 07 February 2009. — Режим доступу : http://www.economia.unimi.it/index.php/Home/2/0/?&L=1.
13. DiMaggio P. Cultural capital, educational attainment, and marital selection / P. DiMaggio, J. Mohr // The American Journal of Sociology. — 1985. — № 90. — PР. 1232—1261.
14. Stoneman P. Soft Innovation: Towards a More Complete Picture of Innovative Change [Електронний ресурс] / P. Stoneman. — NESTA research report, London, 2009. — Режим доступу :
https://research.mbs.ac.uk/INNOVATION/…/Stonemansoftinnovation… en.pdf
15. Creative economy report 2010 [Електронний ресурс]. — UN : UNCTAD, 2010. — Режим доступу : unctad.org/en/docs/ditctab20103_en.pdf.
16. The entrepreneurial dimension of the cultural and creative industries [Електронний ресурс]. — Hogeschool vor de Kunsten Utrecht, 2010. — Режим доступу : http://cci.hku.nl/.
17. Heilbrun J. The economics of art and culture [Електронний ресурс] / J. Heilbrun, Ch. M. Gray. — Cambridge university Press, 2001. — Режим доступу : catdir.loc.gov/catdir/samples/…/00059875.p.
18. Heilbrun J. Baumol`s cost desease [Електронний ресурс] / J. Heilbrun. — Режим доступу : repub.eur.nl/…/TOWSE%20EBOOK_pages.
19. Лукша П. Экономика культуры – штрихи к науке нового века [Электронный ресурс] / П. Лукша. — Режим доступа : http://gtmarket.ru/laboratory/expertize/2008/1708.
20. Богатырева Т. Г. Потребление культурных благ в мегатенденциях социокультурного развития [Электронный ресурс] / Т. Г. Богатырева. — Режим доступа : http://viperson.ru/wind.php?ID=557938&soch=1.
21. Household cultural expenditure [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/portal/page/portal/culture/methodology/household_cultural_expenditure.
22. Summary of the Latest Month on Family Income and Expenditure Survey [Електронний ресурс]. — Statistics Bureau, Japan, 2012. — Режим доступу: http://www.stat.go.jp/english/data/kakei/156.htm.
23. Isar R. The cultural industries and the economy of culture [Електронний ресурс] / R. Isar. — Режим доступу : http://www.cultureactioneurope.org/think/creative-industries/37-general/53-the-culturalindustries-and-the-economy-of-culture.
24. Cultural statistics [Електронний ресурс] / Eurostat European Commission, 2011. — Режим доступу : http://www.culturalpolicies.net/web/statistics-employment.php?aid=207&cid=78&lid=en.
25. Cultural statistics // Eurostat news release, 2007. — 29 Oct. 2007. — 5 p.
26. Арт-бизнес без России [Электронный ресурс]. — Режим доступу : http://antrakt.ng.ru/antiquare/2008-04-04/21_artbusiness.html.
27. The Value-added of Corporate Units of Cultural and Related Industries in 2011 [Електронний ресурс]. — National Bureau of Statistics of China, 2012. — Режим доступу : http://www.stats.gov.cn/was40/gjtjj_en_detail.jsp?searchword=cultural+industries&channelid=9528&record=1.
28. The Creative Cities Network [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://portal.unesco.org/culture/en/ev.php.
29. Economic Innovation [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.22barcelona.com/content/blogcategory/51/421/lang,en/.
30. Challenges for EU support to innovation in services // PRO INNO Europe Paper . — 2009. — № 12. — P. 61.
31. Bolstering Europe’s creative industries [Електронний ресурс] // Enterprise & Industry Online Magazine. — 2010. — March 18th. — Режим доступу :
http://ec.europa.eu/enterprise/magazine/articles/innovation/article10043en.htm.
32. Bedoya R. U.S. cultural policy. Its policy of participation, its creative potential [Електронний ресурс] / R. Bedoya. — National performance network, 2004. — Режим доступу : http://namac.org/node/25774.
33. Kern P. China/EU Partnership on Culture and Creative Industries [Електронний ресурс] / P. Kern. — ICIF Forum, Shenzhen, 2011. — Режим доступу :
https://docs.google.com/viewer?a=v&q=cache:053XtDHN3IcJ:www.ipr2.org/storage/IP_licensing_as_a_strategic_business_tool_for_EU_and_China_CCIs-EN1062.pdf.

Осаул А.О., викладач
Запорізький національний університет

Джерело: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/2012/eco-4-2012/180-188.pdf

comments powered by HyperComments
Натисніть на коментар
To Top